Вiрши

ДО ФРАНЦУЗЬКОГО ШАНСОНЬЄ

Це є поезiя найвища,
Це є найвища простота,
Коли передаються вiршi,
Як поцiлунки — з уст в уста.
Твоï пiснi легкi i свiтлi
(ïх так сприймають слухачi),
Та пам'ятай — у цьому свiтi
Є свистуни i стукачi.
А ти — гiтара, гiлка* з дерева,
I ти сьогоднi на кону.
Скажи, кому твоя заревана
Душа потрiбна, ну, кому?..
Вдягайся** модно, лайся модно,
Та час вiд часу пригадай***,
Як слухав дзвона**** Квазiмодо
В глухонiмому Нотр-Дам.
Вiн припадав до дзвона тiлом,
Вiн разом з ним лiтав, лiтав...
О, скiльки тих, якi хотiли
Тiлами битися в тiла,
А язиками лiзли в душi...
Я й сам колись *****таким грiшив.
Пiснi, мов кошенят задушених,
В зубах по вулицях носив.
Душа повiльно прозорiла
Все по ночах.
А по очах
Боляче вдарило прозрiння:
Про що кричав?
Кому кричав?..
Є вуха, що, немов корою,
Укритi суєтнiстю змiн.
Хай серцем слухають i кров'ю,
Як Квазiмодо слухав дзвiн!..

_________________________________

_*)          палочка, ветка
**)        одевайся
***)      припомни
****)    колокол
*****) когда-то

НЕЖДАНИЙ ВЕРЛІБР

“Ви ж таки люди, не собаки”
Т.Г.Шевченко

Якби в нас було правове суспільство*,
я першим подав би позов**:
“Олександр Ірванець versus країна, людство, весь світ”
за очі щенної суки, котра уклякла приречено***
перед торговкою у м`ясному ряду.
Не за боки її облізлі,
не за вим`я її обвисле –
тільки за очі, з якими на мить*** я зустрівся поглядом.
Я вимагав би лютої смерти
всім винним і просто причетним****.
Споглядання такого страждання
душу не гранить, а ранить.
На жаль, я маю підозру,
що зможу подати цей позов,
хіба-що тільки як зустрічний****
в часі розгляду моєї власної справи
на Страшному Суді.
Сподіваюсь, позовну заяву*****
прийме і не відхилить
Всемогутній
Господь
Dog.

грудень 1999 р

__________________________________

*)          правовое государство
**)       иск
***)      обреченно
****)   встречный
*****) исковое заявление

КОРОТКИЙ ВІРШ ПРО КІНЕЦЬ СВІТУ

А завтра знову буде просто день.
Звичайний день, під назвою “останній”*
У цьому світі, теж останнім, де й
Ми, разом – одностайні, як у стайні**.

Де все востаннє, та ніхто про те
Не інформує – то ніхто й не знає,
Тож не кує, не меле, не мете
І з перехожих мірок не знімає

На те, також останнє, убрання.
Тож, видно, наго підемо в колонах
Тим шляхом, що у небо – навмання***,
Лиш з пальмовими гілками в долонях…